Через повномасштабну війну в Україні підлітки переживають через втрату друзів, близького оточення та необхідність змінити місце проживання, проте знаходять в собі сили і енергію на хобі та волонтерство. А ще — мріють про перемогу України та щасливе майбутнє на рідній землі.

90% українських підлітків хочуть бути корисними у відбудові України після війни. Такі результати соціологічного дослідження «Підлітки та їхнє життя під час війни: настрої, цінності, майбутнє», яке було проведено БФ «Клуб Добродіїв» у співпраці з гуманітарною організацією Plan International.

Підлітки вважають, що можуть стати корисними, розвиваючи інфраструктуру, економіку, та, зокрема, і через волонтерську діяльність. Так, до волонтерства за час широкомасштабної війни вже долучалися 43% опитаної молоді. Вони збирали кошти на потреби Збройних сил України, пакували допомогу, плели маскувальні сітки, готували чи роздавали їжу.

70% респондентів хочуть жити і навчатися саме в Україні, 67% — знають, ким хочуть бути в майбутньому. 93% вірять у себе та власні сили та вважають, що докладають зусиль для власної реалізації.

Видання NV підготувало історії трьох звичайних українських підлітків – учасників інтенсиву “Мені вдалося”, які розповідають про те, як змінила їхні життя повномасштабна війна та з якими викликами їм довелося стикнутися, та діляться своїми мріями і планами на майбутнє.

Марія Дєткіна, 16 років, Харків

Марія під час освітнього інтенсиву «Мені вдалося!», автор фото: Дан Балашов.

Я з міста Харків. Зараз навчаюся в повністю дистанційній школі, де нікого не знаю.

Після повномасштабного вторгнення я почала більше нервувати. Переживаю за життя за життя своїх рідних знайомих. Деякі з них знаходяться в дуже гарячих точках. Війна повністю змінила мій світогляд. Я почала якось по-іншому, по-новому мислити, по-новому любити, по-новому цінувати. Почала радіти самим простим речам, які навіть не помічала до цього.

Найбільший виклик, з яким я стикнулася — коли ми евакуювались в інше місто, в Київ, в мене тут не було ніяких друзів. Мені дуже не вистачало живого спілкування, живих емоцій, взаємообміну. Не було з ким погуляти. Я виходила лише раз на тиждень кудись, з мамою. Це було дуже важко.

Моє хобі — це танці, я займаюся ними вже 13 років, і продовжую робити це дистанційно, далі займаюся зі своїм харківським колективом. Так, це не в залі, але ми займаємося через зум. Я дуже рада, що заняття продовжуються, тому що танці для мене — це моя віддушина, я дуже заспокоююся.

Я долучилася до інтенсиву Мені вдалося від Клубу Добродіїв. Це освітній інтенсив для підлітків. Якщо чесно, навіть не роздумувала над цим рішенням — одразу зрозуміла, що це те, що мені потрібно. Тому що найголовніше — те, що я зможу поспілкуватися зі своїми однолітками. Я сподівалась, що знайду там нових друзів. І, якщо чесно, так і сталося. До того ж, завдяки цьому досвіду я стала більш впевненою.

На інтенсиві ми спілкувалися з різними людьми, в тому числі, з відомими. Були і психологи, які підтримували нас. Нам дали зрозуміти, що ніколи не треба здаватися, треба йти вперед, не дивлячись ні на що. Треба вірити у себе. Ми працювали над проектом в команді, а потім треба було публічно з ним виступити. Це був дуже крутий досвід.

Те, що мене мотивує і допомагає рухатися далі — це підтримка. Зокрема це підтримка від моїх батьків, друзів і знайомих. І я бачу своє майбутнє пов’язаним тільки з Україною, ніяк інакше. Свою ж майбутню роль вбачаю в тому, щоб бути проактивною громадянкою, брати участь у різних соціальних проектах. І надихати інших брати участь у розвитку нашої країни.

Олександр Кобець, 14 років, Бердянськ

Олександр під час освітнього інтенсиву «Мені вдалося!», автор фото: Дан Балашов

Я з міста Бердянськ, але зараз навчаюся у школі в Києві. Моє життя дуже змінилося з початком повномасштабного вторгнення. Я з окупації. Бердянськ було окуповано 28 лютого 2022 року. Ми жили без світла і води. 7 липня 2022 року виїхали з Бердянська до Запоріжжя, а вже потім — до Києва.

В мене є хобі. Я вивчаю англійську мову, а також займаюся бальними танцями. Я пробував ходити на заняття у Бердянську вже після початку повномасштабної війни. Влітку сходив на кілька репетицій, проте було дуже страшно через вибухи навколо, і вирішив не продовжувати.

Після того, як переїхав до Києва, з початку вересня 2022-го продовжив заняття бальними танцями. Ходив займатися офлайн, але напередодні Нового року наш учитель був змушений поїхати, тож ми продовжили заняття у форматі онлайн з нашим учителем з Бердянська — він залишився там, у місті, та на колаборацію з росіянами не пішов. Моя партнерка по танцям залишилася в окупації, вона досі живе у Бердянську. Танцями зараз не займається. Тож поки що я займаюся сам, без партнерки.

В мене є дуже велика мрія: перше — це деокупація окупованих територій, і друге — це перемога України. Звичайно, я пов’язую своє майбутнє з Україною. Після завершення війни наша країна може стати частиною Євросоюзу. Це означає, що з’являться нові можливості. Ми дуже швидко розвинемося і все відбудуємо. Слава Україні!

Аліна Шевченко, Київ, 16 років

Аліна на презентації дослідження «Підлітки та їхнє життя під час війни: настрої, цінності, майбутнє». Автор фото: Дан Балашов.

Я навчаюся в 11 класі гімназії Троєщина, живу в Києві. Я дізналася про Клуб Добродіїв, можна сказати, випадково — просто шукала собі якусь волонтерську діяльність з дітками, і якраз натрапила на їхню статтю про те, що вони підшукують людей для занять з дітьми, які приїхали з окупованих територій, постраждали під час війни. Почала працювати з ними влітку 2022 року.

Долучилася до волонтерства, тому що хотіла бути корисною, і тому що дуже люблю дітей. Я зрозуміла, що саме на цьому грунті можу щось зробити. Це були творчі заняття, щоб діти розрядилися, покомунікували один з одним. Власне, щоб могли побути дітьми.

Війна стала буденністю для нас. Та рутина, яка є зараз, зовсім відрізняється від того, що було до повномасштабного вторгнення. Але вже назвати її якоюсь незвичною дуже важко.

Що змінилося в моєму житті? Напевне, збільшилась відповідальність за будь-який свій вчинок. Це момент дорослішання, коли ти вже розумієш, що від тебе щось залежить, і треба бути корисним там, де ти є. Найбільші виклики, з якими я стикнулася за цей більш ніж рік повномасштабної війни, це переживання всіх цих втрат втрат на війні. Я не могла зрозуміти, як може стільки людей гинути одночасно і кожного дня.

Зважаючи на те, що я в 11 класі, цього року мені треба складати іспит. Коли був повний блекаут і вимикали світло, готуватися було дуже важко. Це був переломний момент: я всім казала, що та нічого, переживемо, все буде добре, хай би ракети не літали. Це був час, коли треба було підтримати інших, і мені самій треба була підтримка.

Я маю різні хобі, наприклад, захоплююся фотографуванням. На це хобі війна, мабуть, не дуже вплинула, проте теми для фотографії стали трохи іншими. Тепер це не лише пейзажі, а й тематичні, патріотичні фото. Також я шию і, на щастя, в мене була можливість допомогти нашим військовим. Коли ми певний час перебували в місті Корсунь-Шевченківський, я долучилася до дуже гарних майстринь, швачок, які безкоштовно шили для хлопців на війну різний одяг. Так змогла трохи стати корисною.

У ці часи найбільше мотивує надія на Бога і на те, що ми переможемо. Надія на краще. Надихають, звісно, наші військові, які знаходяться там без вихідних. Я дуже горда казати про те, що бачу своє майбутнє в Україні, і я вірю, що воно буде прекрасним. Дуже сподіваюся, що я закінчу медичний виш і зможу допомагати на лікарському фронті. Проте маю надію, що на той момент, коли я вивчуся, війни в Україні вже не буде.