15-річна Вікторія Карпухно переїхала до Києва з невеликого міста Шостка, що на Сумщині, за місяць після початку повномасштабного вторгнення. І з часом стала постійною відвідувачкою заходів, які реалізовує «Клуб Добродіїв». Бо саме завдяки фонду дівчина змогла впоратися з проблемами, які виникли в неї після переїзду в велике незнайоме місто. Але все по порядку.

«В Шостці ми жили біля оборонного заводу, який росіяни постійно обстрілювали, — згадує Віка перші, найстрашніші дні. —  Це менше кілометра від нас. Ми дуже боялись прильоту, сиділи з бабусею і мамою у ванній. Нервове напруження було таке, що в мене почалися серйозні проблеми з тиском. Тоді ми вирішили переїхати».

Дівчина каже, що у великому місті почувається набагато спокійніше, навіть попри те, що під час січневого обстрілу Києва в сусідньому будинку вибило вікна. 

Але в столиці у Віки з’явилися нові проблеми. 

«Я дуже боялась втратити своїх старих друзів, тому залишилася навчатися онлайн у своїй старій школі. Тому тут, у Києві, друзів в мене зовсім не було. А ще я дуже погано орієнтувалась на незнайомій місцевості, не могла нікуди піти», — згадує Віка.

 Її світ обмежився чотирма стінами. І тоді на допомогу дівчині прийшла її мама, яка із соцмереж дізналась про «Клуб Добродіїв». Жінка розповіла про нього доньці, а тоді вперше відвезла на зустріч із психологом. Так Віка опинилась в «Місці Сили». Того разу підлітки разом із психологом малювали «двері в майбутнє» — розповідали одне одному, якими бачать себе через роки. 

«Ми роздивлялись різноманітні картинки і намагались через асоціації розібратися в собі: в своїх мріях і бажаннях. Дуже сподобалось. Я коли прийшла додому, то відчувала, що дуже втомилася, але на душі була така легкість і радість!» — так описує Віка свої перші враження від «Місця Сили».

А далі було ще багато приємного і радісного, бо дівчина почала регулярно відвідувати заходи фонду. Найяскравіші спогади по собі лишили ще дві зустрічі: з Євгеном Клопотенком та КИЛИММЕНОМ. Обидва розповідали про свій шлях до мрії. Про те, як досягнути успіху у справі свого життя. Віка каже, що теми піднімалися складні,  проте Євген доносив їх дуже весело і легко. А КИЛИММЕН намагався кожному дати конкретну пораду.

«От йому сподобався голос одного хлопчика — і він порадив  розвивати саме це вміння,  щоб потім той міг озвучувати фільми, наприклад. А мені, — каже Віка, —  було особливо цікаво, як він долав перешкоди на шляху до популярності, адже КИЛИММЕН теж з маленького міста, як і я».  

Проте сама Віка з професією до кінця ще не визначилась. Бо 15 років — це час, коли хочеться всього і побільше:   

«…і стати інженером, і спробувати себе в ІТ. А якщо все вийде, то буду співати, — розмірковує дівчина. — Раніше я співала на різних міських та шкільних святах. Не дуже впевнена, але думаю, що здібності в мене таки є».

Щоб їх розвивати, Вікторія хоче записатись до хору. Або в музичну школу, щоб опанувати скрипку. А ще мріє купити електрогітару і вивчитись грати на ній. Зізнається, що їй дуже хочеться бути творчою, бо її оточують творчі люди: 

«Нещодавно познайомилась з компанією, де хлопець грав на скрипці. А ще є подруга, яка грає на барабанах. А колись в Шостці один хлопець вчив мене грати на гітарі і писав пісні. Мені подобалось». 

Тож Віка б дуже зраділа, якби в «Місці Сили» з’явився куток з музичними інструментами, на яких би можна було пограти. Або навіть відвідати майстер-клас якогось музиканта.

«Я б дуже хотіла, щоб запросили гурт Жадана разом із «Собаками» 🙂 Разом з ними поспівати. Я б взяла гітару, щоб люди, які грають у цій групі, показали би мені свої фішки. І щоб можна було купити їхній мерч з перших рук».

Також Віка мріє поспілкуватися з Біллі Айліш, так само як з українськими зірками в «Місці Сили». Саме через те, що ця виконавиця стала відомою дуже рано. 

«Здається, років у 17. А мені також за 2 роки вже 17…» — натякає дівчина на свої грандіозні плани.

А ще, окрім музики, дівчина обожнює акварельний живопис. Для неї дуже важливо висловити свої думки і почуття через малюнок. У Шостці Віка навіть відвідувала гурток малювання. Проте його довелося кинути, бо – за, так би мовити, офіційною версією – їй було складно поєднувати образотворче мистецтво з навчанням у школі. Адже Віка «йде» на золоту медаль. Але насправді дівчині не вистачало свободи самовираження.

«Там були якісь окремі теми, – згадує вона. – А я люблю малювати те, що подобається мені. От була, наприклад, тема «Париж»: а я не хочу малювати Париж! Я хочу намалювати велосипед! І це мені не подобалось».

А от у  «Місці Сили» Віка почувається вільно, бо підмічає тут багато приємних дрібниць, що створюють затишок:

«В арт-зоні повно різних фарб, олівців, щоб можна було малювати. Якщо хочеш, можна випити і чай, і звичайної води. Є  місце, де можна покласти свої речі, посидіти з комфортом. Є і наліпки, щоб підписати своє їм’я,— так простіше знайомитись».

Ну, а головне, на думку Віки, —  це люди. Приємні люди, які завжди готові допомогти. 

«У мене в Шостці є подруга, в неї дуже сильна тривожність. Я не можу назвати причину, але я б дуже хотіла, щоб вона поспілкувалась з психологом в «Місці сили».  Та просто навіть в «Мафію» пограти, розвіятись. Я впевнена: їй стало б легше».

Що ж, чекаємо колись у гості Віку разом з її подругами.